Художник Борис Марко йшов повільно-повільно, бережно притискуючи до грудей картину.
— Вибачте, що приніс одну й невелику, — тихо промовив до директора благодійної АРТ-асоціації «Золота палітра» Світлани Колесник, — щойно після важкої хвороби — більше підняти не можу, а транспорту в мене немає…
А художники несли й несли твори, відгукнувшись на заклик влаштувати виставку-аукціон, щоб виручені кошти перерахувати на лікування поранених учасників АТО. Поруч із маститим Іваном Марчуком — колекція чудових пейзажних портретів Ніни Божко. Очей не відірвати від робіт Вікторії Новосельської.
Але далі манять полотна Людмили Кобичевої. Вона — автор нових, що різняться від загальноприйнятих, методик. Їх визнав світ — твори художниці є вже в 14 країнах світу. По сусідству — теж розробник нового, але вже іншого стилю Ангеліна Пан.
А як не зупинитись біля неповторних робіт подружжя Олени Посмашної та Миколи Панасенка? Їхні картини аж випромінюють добрий гумор. І все-таки автори умовно їх називають «Європа живе, а ми…».
Художні твори різні, але всі напрочуд світлі, життєствердні. Девізом виставки може бути назва однієї з картин Олексія Парамонова — «Відділення світла від пітьми».
У центрі доброчинної виставки можна поставити картину голови правління «Золотої палітри» Олександра Краснопевцева «Молитва». Він знає ціну мужності й солдатського братства. Свого часу офіцер-підводник Краснопевцев ризикував життям, рятував членів свого екіпажу. Кому, як не йому, відомо, що воїн у найважчі хвилини думає про домівку. І він усе витримає, бо його там чекають. Сюжет «Молитви» дуже домашній, до сліз щемний. Кімната. Ліжко, застелене білою ковдрою. На нього схилилась дитина, а поруч притулився песик. Усе там аж дзвенить чеканням.
Залишаю виставку. Виходжу на Андріївський узвіз. Враження таке, ніби з теплої кімнати потрапив на двадцятиградусний мороз. Чисте, світле й високе мистецтво виставки — правда про справжню Україну. Базар на узвозі, де торгують різним непотребом, вивіски на кшталт «Я люблю пиво» спотворюють уяву гостей міста про нашу державу, принижують народ. Влада навести лад на узвозі не може.
— Але вона, влада, — каже Світлана Колесник, — не підтримує й волонтерів, які прагнуть долучити якомога більше людей до мистецтва і допомоги пораненим. Готуючи виставку, ми намагались заручитись підтримкою столичної міськдержадміністрації — нас не почули. Відмовили нам і в «Мистецькому Арсеналі». І лише дякуючи почесному громадянинові Києва Ігорю Понамарчуку, який надав приміщення для виставки, нам вдалося реалізувати задум.
— У багатьох містах подібні акції проходили за активної підтримки влади, — додає Олена Посмашна. — Лише столична міськдержадміністрація виявилась байдужою. А художники, аби допомогти пораненим, принесли на аукціон прекрасні роботи, пропонують їх реалізувати за половину вартості, щоб якомога більше купили. Оцініть розмаїття! Та сюди дітей треба було приводити, аби долучались до прекрасного. Всі ми, учасники, готові були стати екскурсоводами.
Ось так! Не все задумане вдалося. Коли щось подібне робить політик для власного піару, — звучать фанфари, перерізають червоні стрічки. Коли ж люди за покликом серця влаштували непересічну для міста подію, ті, що закликають народ до єднання, її проігнорували. Але доброчинність від цього не втратила свого значення. Ви б бачили, з яким ентузіастом працювали організатори й учасники. Вони робили справу. Не для себе. Для поранених і держави.
І вони переможуть. Бо зроблене ними залишається людям. І за їхні справи їх пам’ятатимуть та шануватимуть. А хто згадає байдужого посадовця? Сірість довго не тримається.
Ми в Google+