Військова документально-речова виставка «1941… Герої не вмирають… 2014…» у вестибюлі Державної художньої середньої школи імені Тараса Шевченка розпочинається з фотографій рідних співробітників закладу. Вони загинули під час нинішньої війни. Два імені вписані в Книгу пам’яті школи: представника Служби безпеки України Володимира Шкіри та бійця добровольчого батальйону «Миротворець» Максима Сухенка.  Володимир загинув 24 липня на гвинтокрилі на горі Карачун, а Максим — 29 серпня біля села Горбатенко Старобешівського району Донецької області. У Володимира залишилася без тата донечка-першокласниця, у Максима — восьмирічна і десятирічна доньки. 

Голова правління Міжнародної асоціації дослідників фортифікації «Цитадель» Павло Нетесов переконаний: нам тільки здається, що війна десь далеко. Насправді вона поруч з кожним із нас

Цю виставку особистих речей бійців, що полягли на полі бою, зброї, унікальних історичних знімків, документів школа організувала за підтримки Міністерства культури України, Національного військово-історичного музею, Міжнародної асоціації дослідників фортифікації «Цитадель».

Cпівробітники Національного військово-історичного музею України демонструють зброю часів Великої Вітчизняної війни та сучасну, яку використовують наші бійці для захисту Луганської й Донецької областей

Нам тільки здається, що війна десь далеко. А насправді вона поряд з кожним із нас. Чужого горя не буває, воно об’єднує незнайомих людей. На цьому наголосив під час відкриття виставки голова правління Міжнародної асоціації дослідників фортифікації «Цитадель» Павло Нетесов. Саме завдяки його зусиллям та допомозі афганців міста Ірпеня Київської області тіло бійця батальйону «Миротворець» Максима Сухенка доставили до Києва.

Десятикласниця ДХСШ імені Тараса Шевченка Настя радіє зустрічі з батьком – бійцем батальйону імені Героя України генерала Кульчицького Григорієм Сацюком (ліворуч) та його побратимами Олександром Бондарем (посередині) й Олександром Грушевенком (праворуч)

«Ми, чоловіки, звикаємо до того, що втрачаємо товаришів. І готові розділити їхню долю. Іноді жартуємо між собою: «Всі там будемо», — сказав виконувач обов’язків командира батальйону «Миротворець» Андрій Батов. Він розповів, як у день загибелі Максима Сухенка вони разом виходили з оточення у Старобешівському районі на звичайному  ПАЗику, бо броньованої техніки не мали. Коли в автобус влучив снаряд і він загорівся, хлопці висипалися, щоб ліквідувати точку сепаратистів. Максим, кулеметник, теж зайняв позицію. А помер він від втрати крові через рани, яких завдала граната. Миротворці впевнені, що вони мають визволити місця, де поховано загиблих товаришів, і припинити страждання мирних жителів.

На виставку до школи прийшла і мама 34-річного Олексія Горая — бійця батальйону «Миротворець», з яким в одній могилі на Донеччині поховали Максима Сухенка. Їхні тіла волонтери перевезли до Києва. У цивільному житті Максим працював із комп’ютерами, а програміст Олексій (єдиний син у батьків) у вільний час захоплювався страйкболом (військово-спортивна гра).

Ось уже 70 років, як визволено Україну й Київ. Зброю Великої Вітчизняної війни на військовій виставці поклали поряд із сучасною, якою наші хлопці воюють тепер. Технічний прогрес не зробив людство кращим і толерантнішим, не знищив зла та ненависті. Тому і 1941-го, і нині молоді хлопці йдуть захищати Батьківщину. Експонати виставки свідчать про події кінця серпня — початку вересня цього року в Луганській та ДонецькійСвітлана, вдова загиблого Максима Сухенка, яка залишилася з двома донечками, вважає, що у війни і жіноче обличчя областях.

ДХСШ імені Тараса Шевченка — одна зі столичних шкіл, у якій навчаються і діти війни: юні таланти з Луганської та Донецької областей, анексованого Криму. До десятка батьків учнів воюють у зоні АТО. Серед них і тато десятикласниці Насті Сацюк Григорій, боєць батальйону імені Героя України генерала Кульчицького. Це колишній перший резервний батальйон Національної гвардії України, який Сергій Кульчицький сформував із бiйцiв Самооборони Майдану, він одним з перших штурмував Слов’янськ.

На виставку Григорій Сацюк прийшов із бойовими друзями Олександром Бондарем та Олександром Грушевенком (вони тимчасово відпочивають через ротацію). У цих бійців, які раніше приїхали на Майдан з різних міст, у довоєнному житті небагато спільного. Григорій займався будівельним бізнесом, Олександр Бондар працював у Надимгазпромі, а Олександр Грушевенко — в карному розшуку. Та їх об’єднала боротьба за незалежну Україну. 

«Після ротації на фронт повертаються не всі, але таких мало. Війна — як сито, відсіює порожню породу від золотого піску. Ми свідомо обрали свій шлях», — упевнений Григорій Сацюк. Від взводу він та його товариші подарували школі прапор.

На банері учні ДХСШ імені Тараса Шевченка розмістили свої малюнки, листівки до бійців АТО та обереги для них

ДХСШ імені Тараса Шевченка для виставки обрали не випадково. Адже школа зібрала кошти, за які купили багато корисних речей для фронту: від спальників до предметів амуніції. «Ми часто проводимо уроки пам’яті в школах, переодягаючись у військові строї. Після одного з таких заходів п’ятикласник написав: «Оце німці були добре озброєні — в них були навіть планшети!» — розповів «Урядовому кур’єру» Павло Нетесов.  

 «У нашій школі навчаються обдаровані діти, які мають тонкі душі й біль відчувають сильніше. Вони не лише гарно малюють, а пишуть листівки в зону АТО й роблять обереги для наших бійців. Я захоплена їхньою добротою», — сказала директор ДХСШ імені Тараса Шевченка Олена Авраменко.

Десятикласниця у листівці написала: «Любий воїне! В той час, коли ти щохвилини ризикуєш життям, я ходжу до школи, зустрічаюся з друзями, радіючи життю. Цим завдячую тобі. В ці важкі для країни дні ти став щитом між нами і війною».

Вікторія КОВАЛЬОВА, Олександр ЛЕПЕТУХА (фото), «Урядовий кур’єр»