Матеріали про голодні 1932—1933 роки, що їх «УК» публікував протягом минулого року, не залишили байдужими нікого з тих, хто їх прочитав. У цьому переконаний давній шанувальник нашої газети, відома на Полтавщині людина, аграрій, заслужений працівник сільського господарства України Микола Миколайович Опара, з яким нещодавно спілкувалися на цю тему.
«Яка то мука, коли їсти хочеться, а немає чого…»
Для нього, як і для багатьох українців, ця тема надзвичайно болюча, тому що від голоду померли всі його дядьки й тітки. Розповідав, що «вижила тільки бабуся Хтодора — так її називали в селі Мошни на Черкащині, де я народився. Але й для неї роки Голодомору не минули безслідно — вона осліпла. Нам, зрячим, важко уявити, як це — не бачити Божого світу. Скільки вона, бідолашна, падала, травмуючи себе і завдаючи невимовного жалю моїй мамі. А жили ми втрьох, мій батько пропав безвісти на фронті. У свята на прохання бабусі я водив її в нашу сільську церкву, де вона ревно молилася за упокій душ рабів Божих, які померли від голоду, ще й подавала довгий список імен батюшці, щоб і він за них помолився. А коли після служби поверталися з нею додому, вона мене просила: «Колю, синку, молися й ти Богу, щоб ніколи більше не послав Він нам голоду. Щоб ти ніколи не зазнав, яка то мука, коли хочеться їсти, а немає чого».
Ці її слова я згадував у 1947 році, коли днями бував голодний і холодний, і, мабуть, помер би, якби не мамині продуктові пайки, що їх вона отримувала за роботу в державній артілі художньої вишивки.
Особливо важкою і голодною була тогорічна весна. Їсти хотілося постійно, і щоб хоч якось приглушити голод, я шукав на піщаних пагорбах схожі на кульбабу рослини, які ми називали «козельки», і викопував їхні м’ясисті корінці. Вони солоденькі, і ото ми їх їли. Пізніше харчувалися щавлем і кропивою (їх мама варила без жодної засмажки), калачиками, що росли на подвір’ї. Коли в сусідів на старезній, мабуть, столітній шовковиці з’явилися перші ягоди, ми, сільська дітвора, внадилися туди. Гілки шовковиці були так відполіровані штаньми, що аж блищали. Ягоди не встигали поспівати — ми їли їх зеленими. Потім знайшли ситнішу їжу.
Біля нашого села багато дерев, боліт і очеретів, що тягнуться аж до Дніпра, в яких тоді водилося безліч птахів. І ми, нехай простять мене екологи, шукали їхні гнізда і ласували пташиними яйцями. Я ж усіх з гнізда не забирав — тільки одне, протикав його «циганською» голкою і висмоктував, а шкаралупи (сині, крапчасті, зелені, коричневі, голубі, рожеві) нанизував на ниточку, і в мене виходило щось схоже на намисто. Старші хлопці їли ворон. Руйнували їхні гнізда, а голих пташенят розрізали, нутрощі викидали, а решту смажили. Це робилося потайки, щоб не знали батьки. Я не міг на таке дивитися — не те що їсти, мене від цього нудило. Тому я брав плетеного з лози кошика і ловив ним рибу, точніше, мальків, які під час повені потрапляли в яму з-під глини. Яма була глибока, я туди не лазив, боявся, а спускав у воду кошика, прив’язавши його до палиці вірьовочками. Після того, як з нього витікала вода, на дні зазвичай тріпотіло з десяток рибинок, які мама, не чистячи, добавляла в юшку із кропиви, лободи, щириці, іншої зелені та житніх висівок. Пізніше, коли яма висохла, ми побачили на дні кількох майже метрових щук. Але вони вже були неживі.
«Духмяні брості акації я їв разом із комахами»
Звісно, я не міг наїстися тією юшкою, що варила мама. Тож коли вона йшла на роботу, мої думки і погляди були звернені на глиняний горщик з висівками, що стояв на полиці. Мама категорично забороняла брати звідти висівки, і від того вони здавалися ще смачнішими. Не витримавши випробування голодом, я підставляв стільця і, дотягнувшись рукою до горщика, брав звідти жменю висівок, які тут же з’їдав. На мамині зауваження, що хтось краде висівки, я відповідав, що то мишка туди забралася і трохи їх розтрусила.
Іноді мама пекла коржі з бурякової гички та подрібнених жолудів. Вони були дуже гіркі, але ми їх їли. Як не стало й жолудів, ходили за два кілометри від села по картоплю, що лежала там у кагатах ще з довоєнного часу. За роки від тієї муміфікованої картоплі залишилася сама шкірочка, а на ній невеличка крапелька крохмалю, що страшенно смерділа. Сусіди, було, кажуть: «Коля, пішли, там набереш собі…» Якщо щось знаходив, мама добавляла це до зелені й варила. Але найстрашніше було потім, коли в нашому дворі зацвіла біла акація. Вона своїм запахом нагадувала мені якусь їжу, і я брав оті білі духмяні брості і їв ненаситно — з комахами, бджолами, аж поки мене не починало нудити.
А потім підросло жито, яке тоді всі у селі сіяли на городах. На той час у мене від голоду вже й ноги попухли, я вже не міг ходити, а тільки повзав. І поповз до сусідського жита, що росло метрів за десять від нашої хати. Сусіди були людьми заможними, навіть тоді в них була хата під залізом. І жито в них було, як стіна: високе, дорідне, колоски великі, налиті зерном. Чи то, може, мені так здавалося. Я доповз до жита, зламав кілька колосків, і — назад, у хату. Наче ж мене ніхто не бачив. Сів у хаті на лаві, розлущив колоски і їм. Коли це приходить мама. Вона на обід завжди приходила додому, недалеко ж було. Хоча який там обід — вона приходила, щоб подивитися, чи я ще живий. І плаче: «Ох, — каже, — Колю, синку, не займай ти сусідського жита. Бо я оце йду, а баба така-то, його господарка, перестріває мене й говорить: «Марино (так маму звали), скажи своєму бандитові, щоб він у мене жита не рвав!» Почекай іще трохи, синку, ось наше жито підоспіє, намолотимо і хліба спечемо.
Аж ось нарешті і наше збіжжя скошено й висушено. Сусід, дід Сашко, змолов нам із нього на жорнах борошна. Бабуся, а вона ще жива була, вчинила тісто, воно підійшло. Каже: «Колю, давай листочків із капусти!» А ми сушили з капусти листя спеціально для випічки хліба: розпарювали його в окропі, розстеляли на лопату, а зверху клали паляницю, і — в піч. Бабуня незряча, а я ледве ногами рухаю. «Давай, онучок, в піч сади!»
«А хліб пахнув так, що не переказати!»
Посадили. Вийшов я надвір — сонце так яскраво світить, розморює. Від слабості у голові паморочиться. А біля нашої хати так пахне хлібом! Так пахне, що не передати. Гуляю, коли це бабуня гукає: «Колю, іди ж витягуй із печі, хліб уже спікся!»
Витягую, викладаю його на застелену полотняним рушником лаву, і очей із нього не зводжу. А на ньому шкоринка така золотиста, він такий високий, пухкий. «Бери, Колю, літепло і змазуй ним шкоринку, щоб відм’якла, — командує бабуся. — А тепер накривай паляницю краєчком рушника». Тоді відламує малюсінький такий шматочок свіжоспеченого хліба і подає мені зі словами: «Бери, куштуй, тільки ж, Боже тебе сохрани, з’їсти багато! Ти ж помреш, як багато з’їси…» Тоді казали: заворот кишок буде. Були ж люди, які отак наїдалися і помирали.
Як уже трішки оклигав, ходив у ліс по дикі яблука і груші, гриби і ягоди. Та так, з Божою поміччю й вижив. Одного разу, коли вже працював у Полтаві, приїхав до матері і зустрів ту бабусю-сусідку, котра для мене кількох колосків жита пошкодувала. Підходжу до їхнього двору, а вона нахилилась отак над лісою та й каже: «Здрастуй, дорогий Колюню! Як давно я тебе не бачила! Ти, кажуть, великою людиною став?» Вітаюся, а в самого перед очима — її онук Шура з чималою такою скибкою житнього хліба, щедро намащеною смальцем та ще й зі шматочками сала. Він запихався тим хлібом, коли я помирав з голоду. А коли я попросив шматочок, сказав, що іще сам не наївся.
Немає вже їх, світла їм пам'ять. Пізніше, як приїжджав, було, додому, мама питала: «Так що ж ти будеш їсти?» Кажу: «Мамо, не переймайся. У тебе є молода картопля? А малосольні огірки? Ось і чудово. А на обід звариш мені квасоляночки». Квасолю я завжди любив.
А якось, коли вже заможнішими стали (курочки вже завели і поросятко), під час чергового мого приїзду сидимо з нею в нашій альтанці, заплетеній диким виноградом, а вона: «Їж, Колю, чого ти не їси? — та як заплаче: —Ти ж пам’ятаєш, які ми голодні були, скільки ти пережив?»
Можливо, саме тому для мене найкращі ласощі — це хліб. От дружина мені: «Чого це ти ще не покуштував нічого, а вже хліб кусаєш?» Кажу: «Наталочко, щоб ти ніколи в житті і ніхто, навіть найзапекліший ворог, не зазнали того, що я узнав!» Але чому це я плачу…»
ДОСЬЄ «УК»
Микола ОПАРА. Народився у лютому 1940 року в селі Мошни на Черкащині. Закінчив Полтавський сільськогосподарський інститут, за фахом учений-агроном. Працював у колгоспі, перебував на комсомольській, партійній роботі, був директором Полтавської державної сільськогосподарської дослідної станції імені М. Вавилова. Нині — проректор з науково-педагогічної та наукової роботи Полтавської державної аграрної академії. Заслужений працівник сільського господарства України, відмінник аграрної освіти, професор. Один із небагатьох, кого удостоїли медалі імені Терентія Мальцева.
Записав Олександр ДАНИЛЕЦЬ,
«Урядовий кур’єр»
Ми в Google+