Любомир Левицький увірвався в сучасний національний кінематограф, оскільки щиро переконаний, що всіх причетних до «найважливішого з мистецтв» можна поділити на кілька категорій: авантюристи, бунтарі, ремісники та митці так званого авторського кіно. Наш герой вважає себе бунтарем, бо робить власне новаторське кіно, яке захоплює нову глядацьку нішу — молоде покоління, що його не треба переучувати, оскільки вітчизняне кіно для них — tabula rasa.
Творчість Любомира Левицького можна сприймати по-різному, але головне в нього — бачення не себе в кіно, а кіно в собі. Його мета — не просто зняти український фільм, а відродити індустрію кіно в Україні, повернути глядача в кінозал, а молодих українців виховувати в дусі якісного вітчизняного кінематографа.
— Любомире, що дав вам фільм «Штольня»?
— Надзвичайно важливі знання і практику. Нас було двоє фільммейкерів, які на власні кошти (звучить голосно, а насправді — копійки, зароблені власноруч) зняли, як кажуть, «на колінах» фільм. Мабуть, так було треба, що Олексій Хорошко працював у стрічці продюсером і оператором, а я мав цікавість і хист до режисури, тому й сталося диво — фільм «Штольня». Важко уявити, скільки ми тоді отримали «помідорів» від критиків, проте головним для нас була практика. Стало зрозуміло, що слабке місце будь-якого проекту — сценарій; ми дізналися, як працює національний прокат, чітко зорієнтувалися щодо аудиторії.
Майже анекдотичною була історія з анонсуванням «Штольні». Великі студії, які виробляють серіали, телефільми, телекомпанії, продюсерські центри дивно реагували на нас: звідки ці хлопці, чиї вони, хто стоїть за ними, звідки взяли бюджет, анонси на білбордах — тобто дуже багато запитань. А за нами нікого. Навіть реклама підлаштувалася під вибори до Верховної Ради 2006 року. Насправді ми ефективно використали вільні площі на зовнішніх носіях, щоб вони даремно не лишалися білими полотнами після офіційного завершення передвиборчої агітації, й усе заклеїли постерами нашого фільму. Тож ми вдячні вітчизняним політикам за допомогу.
А вже з «Тінями…» шукали інші методи. Кожен фільм, кожен новий продукт вимагає створення чи не окремого виробничого підприємства, має бути креативний підхід, інше мислення. У нинішній Україні це можливо: молода держава, постійні зміни. Найкращий час для творчості. Але слід постійно працювати!
— Як гадаєте, такий досвід впливає на подальшу творчість авторів фільму?
— Звичайно. Мудрий директор заводу стає таким, коли розпочне діяльність із посади вантажника: людину, яка пройшла й вивчила всі етапи створення кінцевого продукту, неможливо обдурити. Нині можу бути і режисером, і продюсером, і кліпмейкером, і піарником, і актором, якщо потрібно. Точно знаю всі процеси та їхню вартість у нас і за кордоном, скільки коштує людська праця. Тобто для ведення бізнесу це важливо. Але мені особисто щодень більше хочеться займатися написанням сценаріїв та режисурою, бо це моє покликання, а решта — продюсерський хліб.
— У чому, на ваш погляд, феномен фільму «Тіні незабутих предків», бо майже рік минув з часу виходу стрічки у прокат, а пристрасті не вщухають і досі?
— Він повністю український, знімалися виключно вітчизняні актори. І глядачі, які написали мені після перегляду «Тіней…» у кінотеатрі, дякували за те, що нарешті побачили фільм високої якості українською мовою. У ньому є все: і комедія, і пригоди, і містика — свого роду баланс між нереальним і реальним, тобто це саме те, чого нині не вистачає глядачеві. І якщо фантастика — дороге задоволення, то жанр містики дає змогу робити високоякісне кіно із зовсім не великими витратами.
Це фільм, який має надихнути молодь знімати жанрове прокатне кіно. Саме це головна мета фільму. Вочевидь, вона й пояснює успіх.
Ми прагнули зробити високоякісне молодіжне кіно, яке в Голлівуді знімають по 300 штук на рік. У чому різниця? Лише в тому, що зроблено його в Україні. Ми свідомо задіяли в картині молодих недосвідчених виконавців, бо кінозірок, завдяки яким можна продати фільм в Україні, поки що немає. Доводиться створювати їх. Тож ми фактично інвестували в молодих акторів. Сподіваємося, вони зможуть стати зірками українського кіно. Були запрошені — оператор Марк Еберлі, голлівудський майстер, невибагливий, проте професійний, за постпродакшн відповідала компанія, яка працює лише із голлівудським кіно. Тобто продукт якісний, недорогий і своєчасний.
— Ви погоджуєтеся, що кіно — це все-таки затратне мистецтво і затрати на виробництво переважають над прибутками?
— Я іншої думки. Створення фільму завжди окуповується. Інше питання, як швидко це станеться і чи буде прибуток. Фільм у середньому повертає гроші за три роки. Нам вдалося створити якісний продукт за відносно невеликі кошти, бо ми жодної копійки не привласнили — все пустили у виробництво, в комп’ютерну графіку тощо. Я дуже радий, що так усе склалося, і дуже вдячний глядачам, що фільм зібрав рекордні кошти за всю історію українського прокату. Хоч і втрати є. Більше того, фільм «Тіні незабутих предків» ми розглядали як стартовий проект, подібного продукту має бути мінімум 10 щороку. А за фабулою і жанром стрічки мають бути схожими на західні зразки. Жанрове кіно, чипсове якщо хочете — це фактично мережа фаст-фуду: ви знаєте, чому туди йдете і що там отримаєте. Це дасть дистриб’юторові змогу зорієнтувати продаж, глядачі перестануть запитувати «українське чи неукраїнське». Головне, що воно цікаве, а згодом і суть питання зникне. Натомість цікавитиме робота режисера, гра актора, можливості вітчизняних митців.
Наша література, культура, історія — джерело ідей для жанрового кіно. В авторському кіно можете робити, що хочете. А в жанровому зобов’язані бути в межах і користуватися певними інструментами. Тоді ми повернемо глядачів у кінотеатри, повернемо культуру перегляду фільмів у кінотеатрах, відволічемо підлітків від стрілялок на моніторі, припинимо перекачувати неліцензійні копії з Інтернету і, сподіваюся, відродимо процес спілкування батьків із дітьми. На моє переконання, це може зробити по-справжньому цікава історія і висока якість кіно.
— Любомире, ви, мабуть, для себе з’ясували найдоцільнішу схему фінансування сучасного українського кіномистецтва. Поділитеся рецептом?
— Із задоволенням! Держава не повинна фінансувати кіно. Винятком можуть бути дитячі стрічки, що стосуються важливих героїчних, історичних подій у розвитку країни. Великі національно-патріотичні проекти, що ідентифікують державу, повинна замовляти і стовідсотково фінансувати держава. Вважайте їх візитівкою України у світі.
Якщо говорити про комерційні проекти, це не пройде, оскільки всім студіям байдуже до чужого кіно, хоч би яким крутим воно було, хоч би які ідеї пропонувало. Провідні студії виставляють власні умови, й кіно стає інтернаціональним. Усі презентації задля фінансування мають проходити в межах безвідсоткового кредитування на п’ять років. Бери придумуй, знімай, працюй, продавай. Потім кредит поверни, а все, що заробив понад суму кредиту, твоє. А держава надасть повернуті кошти наступному охочому знімати кіно.
Зізнаюся, я перший скористаюся такою формулою. З таким підходом до фінансування жоден телепродюсер не дасть нікому відкатів, бо знає, що треба повернути повну суму, жоден чиновник не нагріє руки на коштах. Усе дуже просто й прозоро. Проблема в іншому: чи запрацює вона у нас, чи готові всі учасники такого розвитку кінематографа — не знаю. На жаль.
— Який стан сучасного кіномистецтва в Україні?
— Тривожний. Нинішнє кіно нагадує маленьку дитину. Усі радіють її появі на світ, але дитя щойно зіп’ялося на ніжки, вчиться ходити, простягає до кожного рученята, всі в захопленні від такої щасливої події, але… Дитина не має батьків — турботливих, мудрих, здорових, сильних, досвідчених, просто добрих людей, свідомих цієї події. Поки вони не прозріють і не повернуться до дитини, не візьмуться за формування її світогляду — європейського свідомого, поки не навчать ходити широкими чесними шляхами, а не манівцями, мало що зміниться. Не можна лишати дитину на сторонніх людей — отримаємо чуже розшарпане створіння, а ми плекаємо рідне — духовне, моральне, просвітлене. Принаймні працюю над таким українським кінематографом.
Лариса СЕМАКА
для
«Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Любомир ЛЕВИЦЬКИЙ. Народився 1980 у містечку Верховина Івано-Франківської області. Закінчив Чернівецький університет за спеціальністю історик-археолог. Зняв чимало рекламних роликів та кліпів для Потапа, «Нью Скул», «Квінс», «ЮГО», «XS», Віталія Козловського, Наталії Морозової, Камалії, Інни Воронової, Ольги Юнакової, Андрія Кравчука, «95 кварталу». Кілька років перебував у Німеччині, де вивчав кіномистецтво. Режисер першого українського молодіжного трилера «Штольня», української версії мультфільму «Теркель і Халепа». Найвідоміша робота — фільм «Тіні незабутих предків» 2013 року.
Ми в Google+