Із конопель — у доценти

Зворотний зв’язок із читачем — свідчення потрібної йому публікації. В цьому разі не лише для задоволення цікавості чи поглиблення знань, а підтвердження правильності власної життєвої позиції. Це засвідчив у дзвінку до редакції кандидат історичних наук Микола Марущак із села Гнатків Томашпільського району Вінницької області. Відгукнувся він на публікацію «Історія — це не щось і не десь» («УК», 17.01.2014 р.), в якій ішлося про книжку Катерини Кузьменко-Лісовенко «Житні Гори. Історія. Людські долі». Професійному історикові сподобалося, що звичайна вчителька розповіла про долю свого села у контексті розвитку цивілізації.

— Я теж усе життя мріяв написати історію рідного села, — повідомив Микола Марущак. — Спеціально для цього з великого міста повернувся в село, де народився.

У батьковій хаті він здійснив свою мрію. Книжка «Історія села Гнаткова» побачила світ. Вона цікава. Повчальна. Впевнений, що вчителі можуть використовувати її як навчальний посібник. Адже події кількох століть не просто переповідаються, а ілюструються життям конкретного села і конкретних у ньому людей. Вони жили, працювали, боролися за свої права. Історія багата і повчальна, як і життя автора книжки.

Ось що він пише про себе.

У 1930 р. батьки стали колгоспниками. Процес формування колгоспного ладу був болісним, форма оплати праці колгоспників через трудодні була недосконалою.

У великій сім’ї завжди не вистачало грошей, щоб купити дітям одяг, взуття. Мало надходило товарів й у магазин сільської кооперації. В таких умовах з ранньої весни і до пізньої осені ходив босоніж, пас корову, поросят, вчився в школі. У 1941 р. закінчив 5-й клас неповної середньої школи.

У роки війни село Гнатків належало до румунської зони окупації (з липня 1941 р. по березень 1944 р. включно). Життя в окупації було важким, особливо для багатодітних сімей. Магазин у селі не працював, не було де купити одягу, взуття для дітей та дорослих, будь-якої матерії, щоб пошити сукенки, сорочки тощо. На городі сіяли коноплі, мама їх доводила до пряжі, ткала на верстаті полотно, з нього шила дітям штани, сорочки. Як взуття використовували постоли, які зі шкіри і гуми робив батько.

1946-го батько помер. Рік видався неврожайним. Як же було важко прохарчувати сім’ю! Щось вродило на городі, мали корову. З односельцями їздив у західні області України.

З вересня 1947 р. вчився у місті Бєльці Молдавської РСР у школі ФЗО. Готували там робітників для залізничного транспорту. Школу закінчив 1948 р. Як бути з освітою? Вступив у 7-й клас вечірньої школи м. Рені. Закінчувався робочий час — поспішав у школу. Чотири години в школі, після неї підготовка до завтрашніх занять — і знову на роботу. На веселощі, розваги, зустрічі з дівчатами не вистачало часу. В 1951 р. закінчив 7 класів і  того ж року його призвали в армію. Відслужив три роки строкової служби в Забайкаллі. 1954-го комсомольці військової частини обрали його делегатом на XII з’їзд ВЛКСМ. Після строкової залишився служити в армії на надстрокову службу і почав навчатися у вечірній школі, де здобув повну середню освіту.

Одержавши атестат зрілості, 1957 року вступив на перший курс історичного факультету Львівського державного університету ім. Івана Франка, який закінчив 1962-го. Залишився працювати у Львові. Трудовий шлях як вчитель історії розпочав із посади заступника директора з культурно-виховної роботи ПТУ №25 Львова. З 1965 року — на партроботі. Із 1971-го працював старшим викладачем на кафедрі історії КПРС Львівського політехнічного інституту. Після захисту кандидатської дисертації, з 1990-го до 2003 року працював доцентом на кафедрі історії України. За роки викладацької роботи написав книжку «Історія дипломатії XX ст.» (вийшла друком 2003-го).

Типова біографія людини, яка чогось хотіла досягти.

Власне життя автора — свідчення прагнення селянської дитини до кращого життя. Він його творив, образно кажучи, мозолями. І не лише для себе, як і всі односельці. Архівні дані, на які посилається Микола Марущак, свідчать, що його земляки здавна прагнули освіченості. Що 1883 року жителі села клопоталися про відкриття однокласного народного училища.

Автор пише, що в управлінні губернатора протягом 10 місяців вивчають рішення гнатківчан. 31 травня 1885 р. інспектор народних училищ 3-го району Подільської губернії порушив клопотання перед попечителем Київського навчального І округу про відкриття в с. Гнатків однокласного народного училища з проектом штату вказаного училища, плану будинку з прибудовами та відведеної селянами землі та рішенням гнатківського сільського зібрання, в якому перераховано 180 господарів, які погодилися на його відкриття. Через місяць, 30 червня 1885 року, Подільський і Брацлавський єпископ направив повідомлення попечителеві Київського навчального округу із пропозицією відхилити клопотання інспектора народних училищ 3-го району Подільської губернії про відкриття однокласного народного училища в с. Гнатків через наявність там церковнопарафіяльної школи, побудованої 1865-го.

До чого зводилася пропозиція єпископа? Захистити від закриття школу, якою опікувалася церква і яку критикували селяни, що не дає достатніх знань учням, і не допустити відкриття в селі навчального закладу, який даватиме суто практичні знання.

На думку автора, тут взяли гору відомчі інтереси: не допустити зменшення впливу церкви на сільських жителів, заборонити цивільний навчальний заклад як конкурента церковнопарафіяльної школи.

Боролися селяни не лише за право на освіту. Неодноразово доводилося відстоювати право на життя. Зокрема в роки громадянської війни село намагалася пограбувати банда колишніх офіцерів-поміщиків. Селяни стали на свій захист. Було вбито 73 грабіжники. На жаль, загинуло й десятеро жителів села. Автор пише, що ті події свідчать: згуртувавшись, селяни можуть себе захистити.

Це урок для нас, нинішніх. Як і те, що жодні посередники в нашому домі ладу не наведуть. Цю думку автор ілюструє періодом правління уряду П. Скоропадського.

Гетьманський уряд, пише він, не був повністю суверенний у діях. Уся діяльність проходила під суворим наглядом австро-німецьких властей. Вони не дозволяли гетьманові створити регулярну армію, ешелонами відправляли в Німеччину та Австро-Угорщину продукти з України. Так, на томашпільській цукроварні взяли 1208 мішків цукру без відома української влади і на 208 мішків не видали навіть реквізиційного квитка; озброєна австрійська частина з погрозами реквізувала 1000 мішків цукру.

Далі автор на конкретних прикладах доводить, що лише праця і самоуправління створюють у селі достаток і нормальну життєву атмосферу. Все це прискіпливо проаналізовано рік за роком на прикладі колгоспного життя. При цьому автор показує, що саме вміння дбати не лише про себе дає людям визнання. І наводить приклад життя механізатора Василя Басараба, який був депутатом Верховної Ради УРСР.

Микола Марущак — автор не лише історії села. Він один із творців перспективного плану розвитку села до 2020 року. Так історик став не лише літописцем, а й творцем засад майбутнього своєї малої батьківщини.

НАБОЛІЛО!

Ношений одяг замість Нобелівських лауреатів

Пригадалася зустріч багаторічної давності. В кабінеті директора столичного заводу імені Артема нейрохірурги  теперішнього інституту імені О. О. Шалімова переконливо розповідали про своє відкриття. Господар кабінету і кілька інженерів-конструкторів зацікавлено слухали та роздивлялись малюнки, які демонстрували гості.

— Завдання зрозуміли, — підсумував директор підприємства. — Наші конструктори розроблять документацію, а слюсарі виготовлять інструменти. Авторам ідеї варто працювали в контакті з ними.

Ішлося про унікальні інструменти, потрібні для проведення операцій, яких раніше не виконували. З’явилась ідея-пропозиція, і хірурги звернулися по допомогу до машинобудівників. Ніхто не писав звернень, гарантійних листів. Невідкладну справу вирішували прямим спілкуванням. Тоді це називали шефською допомогою промисловців лікарям.

Був то не єдиний випадок. Працювала система, яка складалася роками і давала віддачу.

Усе це спливло  у пам’яті, коли знову почалися скарги, що в проекті бюджету на наступний рік не збільшено фінансування науки. Звичайно, це  погано. Проблема не сходить з порядку денного вже  двадцять років. Науковий потенціал держави повільно, але стабільно здає позиції. Старіє дослідна  база. Науковці, які не можуть реалізувати свого потенціалу, виїздять за  кордон. Складається так, що в галузі залишилось обмаль працівників середнього віку. А це  загрожує тим, що нікому буде  продовжувати справу попередників.

Усім бідам бюджет зарадити не може. Але ми  не повинні забувати головного: наука потрібна не для науки. Вона  визначає розвиток суспільства. І стан, у якому перебуває наука, свідчить, що йдемо не тим шляхом.

Хоч як дивно це звучить, але  в наш час на наукові розробки в Україні немає  попиту. Їх нікому впроваджувати. Чому? Бо головний девіз життя — «Купи-продай». Швидкому збагаченню підпорядковано все.

Усе, що можна виробляти в Україні, завозять з-за кордону. А тому, бідкаються навіть працівники Інституту кібернетики імені академіка В. Глушкова, те, що ми можемо робити, купують у комерційних структурах. Це повторюють майже в усіх науково-дослідних установах. Ось і  стимулюємо не вітчизняну науку і промисловість, а закордонну.

В Україні проголошено курс на піднесення економіки. Без розвитку власної промисловості  його не забезпечити. Щоб її відродити  й оновити, потрібно впроваджувати досягнення науки.  Тож замовником її розвитку мають стати промисловці. В такому підході немає нічого нового — за цим принципом працює весь світ. Фактично так співпрацювали медики із заводом імені Артема. В ринкових умовах шефські відносини вже не спрацьовують. Мають бути відносини економічні. Щоб вони діяли, промисловці повинні бути зацікавлені у розвитку і конкурентоспроможності свого виробництва. А це можливо лише завдяки пріоритетному ставленню до виробництва. Це, мабуть, єдиний шлях, коли наука матиме змогу розвиватися, бо в ній будуть зацікавлені конкретні підприємства.

За свідченням самих науковців, нині українська наука ще спроможна бути дієздатною. Що буде завтра, залежатиме від зацікавленості й спроможності фінансувати і впроваджувати у виробництво нові розробки. І нам треба використати, а не прогавити шанс.

Потенціал українських вчених дуже великий. Свідченням цього є те, що десять вихідців з України стали лауреатами Нобелівської премії — під прапорами інших держав. Бо вдома не мали  змоги реалізувати свій потенціал.

У США твердять, що найбільші зрушення в американській цивілізації забезпечили вихідці з України. Ось і виходить, що ми світу даруємо Нобелівських лауреатів, а звідти веземо поношений одяг і взуття, щоб виросли на нашій землі нові світила для закордоння. Чи личить це нам?!