Молодого 24-річного хлопця-красеня лейтенанта Національної гвардії   Івана Гутника-Залужного, який ціною власного життя врятував у бою щонайменше  50 таких самих, як і він, хлопців, прийшли провести в останню путь сотні жителів Запоріжжя.

Попри свій молодий вік, Іван був  авторитетним командиром одного з підрозділів зведеної військової частини 3033  і навіть «батьком» для  підлеглих. Тож і не дивно, що в одній із посилок від матері, яку йому мала передати волонтер із Запоріжжя Наталя Черкашина, але, на жаль, не встигла, разом із формою та іншим  спорядженням виявили ще й  25(!) пар кросівок — для всіх «босоногих хлоп’ят». Адже на передовій подекуди (і це наш біль) солдатам ще доводиться  воювати  у розбитому взутті. 

Лейтенант Нацгвардії Іван Гутник-Залужний прийняв напад терористів на себе і був смертельно поранений. Фото героя з соціальної мережі.

Іван народився і виріс у Запоріжжі. Вищу освіту здобув у Запорізькому національному технічному університеті. Тут була і військова кафедра. Втім, у роки навчання жоден зі студентів, готуючись до мирної праці  за обраним фахом, не міг  навіть уявити, як скоро йому знадобиться військова спеціальність. Та коли почалися бойові дії на сході країни, хлопець у перших лавах  записався добровольцем.

 Із квітня  проходив службу в одній з військових частин, а 27 липня під час ротації вирушив у зону АТО, бо був певен: «Мушу  щось зробити для Батьківщини!»

— Він був справжнім патріотом, — підтвердив один із друзів Івана  Денис Бестужев, — тому прагнув потрапити на передову. Іван людяний, розумний, доброзичливий, товариський, позитивний і приємний.  Сильна особистість. Займався спортом, не мав шкідливих звичок.

Він ніколи не ховався за спинами солдатів, а навпаки, намагався захистити і прикрити своїх бійців.

«Тоді Іванові разом з іншими солдатами вдалося запобігти нічній атаці групи терористів, які намагалися оточити і захопити блокпост Нацгвардії поблизу Амвросіївки, що на  Донеччині. Зав’язався бій, лейтенант прийняв напад терористів на себе і відбив його, — розповів  його бойовий побратим старший сержант Віктор Богомаз. — Ми до останнього моменту сподівалися, що сталася помилка. Іван мусив жити! Попри свій молодий вік, він зробив справжній чоловічий вчинок: ціною  власного життя врятував решту хлопців, які були на блокпосту».

Там, на блокпосту, хлопця було смертельно поранено, а поблизу не виявилося лікаря, щоб його врятувати.

— 10 серпня о пів на другу ночі, виконуючи завдання, Іван помітив, як сепаратисти намагаються обійти українських військових, — наводить сухі факти заступник командира військової частини 3033 з виховної роботи Анатолій Моцюк. — У результаті стрілянини він загинув.  Командування подало документи на нагородження загиблого героя орденом «За мужність».

 Величезне горе спіткало рідних і близьких хлопця. Його дід ветеран Великої Вітчизняної війни Іван Анікійович Залужний, ледве стримуючи сльози, підтвердив:  онука виховували в любові до Батьківщини і людей,  тому він не міг вчинити інакше.

— Він казав мамі, коли вона плакала: «Я доброволець Нацгвардії, я офіцер. Іду на війну, йду захищати Вітчизну. А війни без жертв не буває», — згадує дідусь. — Онук як відчував: казав, що готовий пожертвувати своїм життям заради Вітчизни. Нинішня молодь — це наша гордість і слава, вони жертвують життям за свободу України. Ми мусимо  перемогти, щоб зберегти їхню світлу пам’ять!

Хлопець телефонував додому, щоб підтримати матір і порадитися з дідом-ветераном, який пройшов Велику Вітчизняну і радянсько-японську війни. Дід й онук були великими друзями. Говорили про бойових побратимів, про ворогів по той бік кордону. Перебуваючи на передовій, онук розповідав, що їх щоночі обстрілювали, тому доводиться закопуватися в землю. Не втримався колишній фронтовик, щоб не згадати іншу війну — Велику Вітчизняну.

— Я не загинув тоді від рук гітлерівців, виявляється, для того, щоб поховати онука, який нині знайшов смерть від рук рашистів — путінських агресорів і терористів, які, вочевидь,  страшніші за колишніх фашистів. Вони знищують своїх сусідів і братів. Як і тисячі українців, я визволяв Росію, яка тепер вбила мого онука і продовжує вбивати  нашу молодь. Росіє, схаменися, зупинись, вистачить горя! Росіяни, благаю, зупиніть Путіна, який посилає ваших дітей убивати дітей українців! Хочу, щоб мене почули ветерани Великої Вітчизняної війни в Росії — мої друзі, мої побратими, — звернувся   Іван Анікійович  до  колишніх бойових побратимів із сусідньої країни, нині держави-агресора. — Хочу звернутися і до Путіна: що ж ти коїш? Тобі мало Криму? Донецьк і Луганськ потрібні?

Молодого лейтенанта Івана Гутника-Залужного, героя боїв за єдність і незалежність України, урочисто провели в останню дорогу. Та світла пам’ять про нього залишиться з нами. У соціальній мережі на  його сторінці  друзі та знайомі пишуть: «Пам’ятаймо героя», «Світла пам’ять!», «Герої не вмирають!»