Після жовтневого перевороту 1917 року більшовики скасували всі царські закони й масово перейменували населені пункти і вулиці на честь своїх вождів. Мали намір на тисячоліття помітити свою територію, як роблять це звірі. Більшовиків не зупинило навіть те, що більшість географічних назв — історичний спадок давніх часів, за яких не лише російських царів, а навіть Московії ще не існувало.

Що з цим мала робити влада незалежної України? Повернути історичні назви, бо вони таке ж надбання, як, приміром, старовинні храми. У Житомирі вже зникли назви вулиць Леніна, Маркса, Енгельса, Комуністичної. Настала черга інших. Список їх опублікували й запропонували на схвалення міській громаді нові назви.

У Житомирі історично вулиці називали по напрямах руху до сусідніх населених пунктів: Київська, Бердичівська, Чуднівська. Отож на громадських слуханнях не викликала заперечень пропозиція про повернення назви Троянівської вулиці, що веде до села Троянова. Нині вона називається іменем Якіра, який затвердив рішення трибуналу про розстріл у 1921 році 360 бійців УНР, взятих у полон кавалеристами Котовського під селищем Базар на Житомирщині.

Погоджуються жителі міста із перейменуванням вулиці Котовського на Грушевського. Адже у 1918 році, коли більшовики захопили Київ, Мала Рада УНР переїхала в Житомир, а згодом у Коростень. На Житомирщині очолювана Грушевським Мала Рада ухвалила такі важливі закони, як про українські гроші та про перехід на григоріанський календар.

Вулиці Мануїльського пропонують повернути назву Міщанської. Хоч тут були заперечення, бо, мовляв, Мануїльський як нарком іноземних справ УРСР причетний до створення ООН. Однак забувають, що до війни він роками жив за кордоном, де за гроші голодної, розстріляної країни створював комуністичні партії Італії, Німеччини, Франції, Чехії. За рахунок пограбування наших дідів і бабусь організував з’їзди цих партій.

Натомість пропозиція дати житомирським вулицям назви Бандери, Петлюри, Сціборського (він народився у Житомирі) викликала гарячі суперечки. Причому протестували не лише вже нечисленні симпатики комуністичної ідеології. Зокрема ніхто не звинуватить мене у відсутності патріотизму, однак я теж приєднуюсь до тих, хто проти вулиці Бандери в Житомирі.

Загалом вважаю, що називати вулиці іменами осіб недоречно. Розумніше на честь героїв і державних діячів створювати музеї або окремі експозиції, встановлювати пам’ятники й меморіальні дошки. Вулиці, міста, села повинні здебільшого жити зі своїми історичними назвами. Єдиним винятком можуть бути лише місця, справді пов’язані з біографіями, наприклад, Бандери чи Петлюри, бо присвоєння цих святих імен вулицям по всій Україні лише девальвує, а не возвеличує славу провідників української нації.

Ще одне. Потрібно визначитись із значимістю конкретних історичних осіб. Погодьтесь, що при всій повазі до поетичного дару Бажана та його багаторічної подвижницької праці із випуску українських енциклопедій, все-таки несправедливо, що у столиці України його іменем названо великий проспект, а Мазепу увічнено лише в назві частини київської вулиці.

Не менш виважено треба підходити навіть до повернення історичних назв вулиць, бо, наприклад, у Житомирі вулиці комуністичного діяча Гамарника запропонували повернути найменування Північної, хоч нині вона фактично опинилась у центральній частині міста. До речі, наша Південно-Західна залізниця теж носить історичну назву, яка справедлива винятково із московських поглядів, бо насправді залізничні колії пролягають у північно-західному регіоні України.

Особливо непросто визначитись із долею житомирської вулиці Героїв Сталінграда. З одного боку, це нагадування про подвиг воїнів, які полягли на берегах Волги в переломній битві Другої світової війни. Та з другого — чи маємо ми миритись з увічненням імені кривавого тирана Сталіна?

Отож треба тричі подумати, коли ми називаємо чи перейменовуємо вулиці, щоб як у нас, так і в наших нащадків потім не було головного болю.

Гарій МАКАРЕНКО
для «Урядового кур’єра»