16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР 12-го скликання, депутати якої ще не підозрювали, що вже працюють у вищому представницькому органі влади незалежної країни, 357 голосами «за» ухвалили Декларацію про державний суверенітет України. На той час аналогічні документи вже ухвалили парламенти фактично окупованих Червоною армією у 1940 році Литви, Латвії й Естонії й навіть РРФСР, де Перший з’їзд народних депутатів 12 червня 1990 року проголосив державний суверенітет Росії. Прикро, що про це постійно забувають великодержавні шовіністи, які звинувачують у розвалі «союза нєрушімого» всіх без винятку, починаючи з «невдячних інородців» і закінчуючи «американським імперіалізмом», але не російських політиків, після рішення яких подальше перебування на «титаніку» під червоним прапором стало смерті подібне.

Патріотизм вищий за партійні настанови

Поза сумнівом, це добре усвідомлювали комуністи у Верховній Раді, яких, попри перші демократичні вибори на альтернативній основі, серед 450 депутатів було аж 373! Утім, лише три голоси «проти» при 26 тих, які не проголосували (17 з них уже наступного дня подали офіційні заяви із проханням зарахувати їхній голос «за»), красномовно засвідчили: патріотизм народних обранців виявився вищим за партійні настанови і політичні розбіжності. Отож «Декларація про державний суверенітет України» стала справді об’єднавчим документом для всього суспільства, що згодом наочно підтвердили результати Всеукраїнського референдуму від 1 грудня 1991 року, на якому 90,3% наших співвітчизників висловилися за українську незалежність.

Та «виражаючи волю народу України», як сказано у преамбулі ухваленого 25 років тому документа, його творці навряд чи припускали, що заявлена в ній «необхідність побудови правової держави» розтягнеться на невизначений термін і стане причиною двох революцій — Помаранчевої і Гідності. Навіть нині, коли корупціонери і хабарники після внесення мізерної за їхніх статків застави без проблем залишають тюремні камери, а прозорі для контрабанди українські кордони кришують одіозні кримінальні авторитети, яким, а не Україні, служать слухняні митники й міліціонери, навряд чи хтось ризикне назвати побудову правової держави завершеною.

Не менш парадоксальна ситуація із проголошеним у декларації зобов’язанням держави здійснювати «захист і охорону національної державності українського народу», який на ділі виявився пасинком на рідній землі, де «громадяни всіх національностей становлять народ України». На жаль, наступні політики свідомо розмили різницю між поняттями «український народ» і «народ України», наслідком чого стали амбітні й безпідставні претензії на паралельне існування двох державних мов. Та й ухвалені за часів панування Януковича закони скасували вимогу вести офіційне діловодство у місцях компактного проживання національних меншин двома мовами, в результаті чого «дядьки отечества чужого» в номінально українських органах місцевої влади не лише самі перейшли на єдино зрозумілий для них «язик», а й стали вимагати цього від усієї України.

Не тільки політики винні

Уже традицією стало повторювати сповнений гіркоти вислів Шевченка: «Коли ми діждемося Вашингтона з новим і праведним законом?»

Однак мало хто знає, що після проголошення американськими колоніями Британії права на «життя, свободу і власність» подальшою запорукою здобуття незалежності Сполучених Штатів Америки стала єдність дій громадян нової країни. Зокрема за ігнорування бойкоту на торгівлю з колишньою метрополією порушників обмазували дьогтем, викачували голих у пір’ї і в такому вигляді возили вулицями міст. Знамените «бостонське чаювання», коли привезені британськими кораблями десятки тонн чаю затопили просто в гавані Бостона, навіки ввійшло в історію.

Натомість в Україні мало хто горить бажанням послужити Вітчизні в лавах Збройних сил, зате немає відбою від охочих заробити на поставках продовольства і товарів до окупованого Криму та захоплених бойовиками і російською армією територій Луганщини і Донеччини. Не бракує громадян, які голосують за одіозних ківалових і ланьо на виборах до Верховної Ради країни, яку регіонали свідомо і цілеспрямовано нищили роками.

Висновок простий: не тільки недолугість політиків винна в тому, що Декларація про державний суверенітет України навіть у 25-річчя ухвалення багато в чому залишається декларативним документом про добрі наміри. Насправді від кожного з нас залежить, якою є і буде НАША держава.

ПРЯМА МОВА

«Наша незалежність — це начало всіх начал»

Леонід КРАВЧУК,
перший Президент незалежної України:

— Чим для мене особисто є державний суверенітет України? Думаю, що для кожної людини, і для мене також, мати свою державу, мати право управляти цією державою, не залежати від інших держав, дати народові таке право — це дуже важливо. Тому для мене, як і для кожного справжнього українця за духом, суверенітет, державна незалежність — це начало всіх начал. Тому що розумію й знаю: без незалежності Українська держава не може ствердитися саме як окрема повноцінна держава.

Чверть століття тому, готуючись до проголошення декларації, нам передусім вдалося вивчити розстановку політичних сил у парламенті. Будемо відвертими: нам вдалося правильно скористатися впливом комуністичної партії. Та й декларація загалом, і підготовка до неї — це були перші спроби на шляху до нашої незалежності. Тому що сама по собі декларація ще не визначала незалежності України, вона тільки готувала ∂рунт для Акта проголошення незалежності України, що сталося 24 серпня 1991 року, фактично через рік — після того, як ДКНС спробував захопити владу. А доти це була проба сил.

Це перше. Друге: тоді було багато романтики. Наприклад, саме з декларації виникла ідея, яка весь час розвивалася: позаблоковий стан України, її без’ядерний статус. Тільки нещодавно ми позбулися цієї теорії позаблоковості: торік у грудні Верховна Рада скасувала позаблоковий статус України, чим зняли це питання з порядку денного. Романтизм був ще й у тому, що ми думали: ось якщо приймемо декларацію, народ відразу потужно підтримує ті політичні сили, які стоять за її створенням і проголошенням, що дасть змогу з ходу змінювати ситуацію в країні.

Та ми не врахували дуже глибоких питань, які були вкорінені в суспільстві, буквально замуровані у свідомість людей діяльністю компартії і структурою державної машини, всією нашою історією, голодоморами, репресіями тощо. Тому й довелося робити поправку на ситуацію й діяти, вже враховуючи обставини, що склалися на той час. До речі, Декларації про державний суверенітет України не було б, якби напередодні свій державний суверенітет не задекларувала РРФСР: для комуністів України, які насправді відіграли дуже важливу роль у підготовці самого тексту декларації, на той час дуже багато означало, як поводиться Росія. Але, повторюся, 25 років тому було ухвалено знаковий документ, який дав нам змогу фактично створити власну державу.