Де чесність вважають вадою

СОЛЖЕНІЦИНА ВИГНАЛИ ЗІ СПІЛКИ ПИСЬМЕННИКІВ

ПАРАЛЕЛІ. За прагнення «жить не по лжи» колишній офіцер-фронтовик і багатолітній в’язень сталінських ГУЛАГів поплатився вигнанням зі Спілки письменників. Однак ініціатори розправи над правдолюбцем навіть не підозрювали, що придумане ними формулювання — «за антисоціальну поведінку» — стане хронічним «діагнозом» державної системи, де чесність вважають вадою. Нині в Росії шельмують нечисленних митців, які протестують проти путінської агресії в Україні.

Сусіди вкотре наступають на старі «граблі», вже випробувані на Солженіцину і академікові Сахарову, котрі намагалися достукатися до хворої совісті російської нації.

90-РІЧЧЯ РАДІОМОВЛЕННЯ В УКРАЇНІ

Його ера розпочалася з «алокання»

ДАТА. На відміну від більшості професійних свят, День працівників радіо, телебачення і зв’язку має точну історичну «прив’язку». Саме 16 листопада 1924 року в тодішній столиці УСРР вийшов в ефір перший музичний концерт, що відкрив еру радіомовлення в Україні.

Розпочався він незвичною на сьогодні фразою «Алло, алло! Говорить Харків!», адже першими «дикторами» були зв’язківці-телефоністи. До речі, таке саме «алокання» пролунало 27 червня 1919 року, коли над теренами колишньої Російської імперії вперше замість звичної «морзянки» (довгих і коротких звуків, що відповідали спеціальній азбуці Морзе із точок і тире) зазвучав людський голос, що транслювався хвилями ефіру із радіолабораторії в Нижньому Новгороді.

Саме Україні судилося відкрити еру «цивільного» радіо, коли після успішного застосування «бездротового телеграфу» для зв’язку із військовими кораблями його винахідник Олександр Попов обрав Херсон і сусідню Голу Пристань для демонстрації можливостей новинки. В 1902 році між цими містами запрацював невидимий радіоміст, облаштування якого обійшлося у 4 тисячі рублів, тимчасом як прокладання дротової телеграфної лінії коштувало б 24 тисячі рублів. Більше того, за задумом Попова, йшлося лише про перший етап проекту, що мав забезпечити зв’язок між кораблями і портами по всій суднохідній частині великої української ріки. Втім, перспективна справа «заглухла».

Вдруге унікальну нагоду стати піонером у галузі радіо Україна отримала після передислокації єдиної тоді на теренах Російської імперії «сухопутної» надпотужної радіостанції із Могильова, де у роки Першої світової війни розміщувалась ставка Верховного Головнокомандуючого, до Харкова. Втім, вже у 1920 році більшовики перевезли її до Саратова, що погіршило можливості зв’язку із європейськими столицями, зате убезпечило «царське добро» від передачі у власність Україні.

Через «старшого брата» українці вкотре лишилися з розбитим коритом та взялися за створення вітчизняної радіостанції фактично з нуля. Та при цьому не набагато відстали від Росії, де регулярні щоденні передачі з Москви розпочалися лише 23 листопада 1924 року.

В Україні аж до початку 1930-х років стрімко розвивалося масове радіолюбительство і без особливих перепон видавали дозволи на роботу радіопередавачів, що давало аматорам змогу спілкуватись як з вітчизняними, так і закордонними колегами. Та вже невдовзі єдиними дозволеними радіоприладами стали дротові репродуктори-«брехунці», тоді як навіть ефірні радіоприймачі, що дозволяли чути закордонні станції, підлягали обов’язковій реєстрації у міліції.

У 1940 році на території УРСР, до якої вже приєднали Західну Україну, налічувалось 255 тисяч «автономних» радіоприймачів, а із всього-на-всього мільйона «радіоточок» на сільську місцевість припадало 137,2 тисячі репродукторів, більшість із яких «функціонували» на стовпі у центрі населених пунктів.

Вже у післявоєнний час за таким самим «залишковим» принципом розвивалося телебачення в Україні, що спонукало групу ентузіастів із промислового Харкова взятися за створення аматорського телецентру, який розпочав роботу 1 лютого 1951 року. Про це навіть доповіли Сталіну, коментар якого вартий цитування: «Московський телецентр купувала вся країна (обладнання придбали за кордоном. — В. Ш.), Ленінградський — будувала вся країна (завдання на виготовлення обладнання, аналогічного закордонному, «розтикали» по «режимних» підприємствах усього СРСР. — В. Ш.), а у Харкові умільці своїми руками побудували телебачення».

ДАТА ПОДВИГУ ПІД МОСКВОЮ

Чверть героїв-панфіловців — етнічні українці

ПАМ’ЯТЬ. Дедалі частіше радянсько-німецька війна сприймається як воєнне протистояння двох тоталітарних режимів, до якого Україна причетна хіба що територією, де відбувались події Другої світової. Не дивно, що для більшості українців героїчна оборона Москви в 1941 році — мало не епізод історії чужої держави.

Та чи не поспішаємо ми відмовитись від ратної слави свого народу на користь сусідів? Адже Путін уже заявив, що росіяни здолали б нацизм навіть без допомоги українців. І чи не дивно, що в імперській Росії, де жорстко переслідуються спроби «переписати історію», постійним об’єктом нападок залишається подвиг 28 героїв-панфіловців, якого, на переконання деяких «дослідників», насправді взагалі не було?..

В енциклопедичних довідниках радянської доби згадка про ці події зазвичай міститься у довідці про слово «Дубосєково» — «залізничний роз’їзд, поблизу якого 16.11.41 р. здійснили подвиг 28 воїнів — винищувачів танків 316-ї стрілецької дивізії. Відбиваючи атаки переважаючих сил противника, вони за 4 год. бою знищили 18 танків і десятки фашистів, але не пропустили ворога».

Варто звернути увагу на відсутність твердження, що всі герої загинули, як писалося про це у газетах воєнної пори. Крім того, на відміну від італійських фашистів, німецькі послідовники тоталітаризму насправді були «нацистами» чи, точніше, «націонал-соціалістами». Ще менше підстав іменувати спецпідрозділом «винищувачів танків» бійців звичайнісінької стрілецької роти, озброєних, крім «штатних» гвинтівок і автоматів, двома протитанковими рушницями, пляшками із запалювальною сумішшю та… протипіхотними гранатами, які для боротьби з танками доводилось скручувати дротом у «в’язанки» по кілька штук.

До речі, 16 листопада 1941 року лише на ділянці 316-ї стрілецької дивізії, значно відомішої під назвою Панфіловської, німці завдали три потужні танкові удари: поблизу згадуваного Дубосєково та підмосковних сіл Строково і Миканіно. В районі першого з цих сіл на шляху гітлерівських танків опинився заслон з 11 саперів, які ціною власного життя знищили 7 із 12 атакуючих панцирників. Під Міканіно дорогу ворогу закрили «сімнадцять безстрашних», як їх згодом назвали. Однак насправді всенародна слава за незбагненним збігом обставин дісталася саме 28 героям-панфіловцям, хоч не менш гідними її були десятки, сотні, тисячі відомих і вже навіки безіменних захисників Москви.

Утім, навіть для героїв Дубосєково «ведмежою послугою» стали «живописні» описи, як німецькі танкісти «выскочили из люков, желая взять живыми уцелевших храбрецов и расправиться с ними», оптимістична розповідь, що «подоспел наш полк и танковая группа неприятеля была остановлена», та твердження, що очолювані політруком Дієвим (як згодом з’ясувалось, так прозвали комісара Клочкова бійці-українці, бо він весь час «діяв») гвардійці «сложили свои головы — все двадцять восемь».

Насправді не було ні міфічного полку, що підоспів на допомогу, ні німецьких танкістів, які покинули захисток броні для «полювання» за піхотинцями. Правда, як завжди, набагато простіша і… жорстокіша. Як стверджується в офіційному донесенні командування дивізії про події 16 листопада, біля роз’їзду Дубосєково 28 бійців «отражали атаку танков противника, наступавших в два ешелона — двадцать и тридцать машин… Бойцы погибли как герои, задержав на четыре часа танки противника, из которых подбили (що не рівнозначно «знищили». — В. Ш.) восемнадцать».

Проте в короткий зимовий день чотири години — це фактично доба, виграна у ворога. Тим часом до Москви вже підходили ешелони із сибірськими дивізіями, несподіваний удар яких став першою катастрофою для гітлерівців, які до того вважалися непереможними. Натомість рота панфіловців стала першим в історії війни підрозділом, усіх бійців якого удостоїли звань Героїв Радянського Союзу.

Однак якщо росіяни, казахи і киргизи шанують пам’ять своїх земляків, які стояли на смерть під Дубосєково, то чи багато з нас знають імена Григорія Безродних, Якова Бондаренка, Івана Добробабіна, Микити Митченка, Івана Москаленка, Григорія Петренка? Крім того, уродженець села із промовистою назвою Стеценково на Воронежчині Дмитро Каленик (Калейников) чомусь вважається… росіянином.

 

Отож рівно чверть героїв-панфіловців — етнічні українці. Ще більше їх було в далекосхідних дивізіях, невипадково «перехрещених» у сибірські, що формувались насамперед із жителів Зеленого Клину — населеного українцями регіону Далекого Сходу.

70-РІЧЧЯ АРМІЇ ВЛАСОВА

Іменем генерала-зрадника називають багатьох

ІНФОРМВІЙНА. У радянських військових мемуарах і навіть у сучасній літературі часто згадують бої з власовцями, що відбувалися… ще до створення Російської визвольної армії («Русской освободительной армии» – РОА). При цьому навіть путінські науковці визнають, що її формування розпочалось після 14 листопада 1944 року, коли в окупованій нацистами Празі створили Комітет звільнення народів Росії. Однак, мовляв, власовці — це не лише вояки РОА, а «исторически сложившееся название вооруженных формирований колаборантов из числа бывших советских граждан».

Іменем генерала-зрадника, який служив гітлерівцям лише задля порятунку власного життя, називають усіх без винятку противників сталінського режиму. За такою логікою навіть вояки дивізії СС «Галичина» стають… власовцями. Та при цьому ніхто із псевдоісториків і слова не мовить про те, що керівництво УПА закликало українців бойкотувати вступ до нацистських військових формувань, діяльність яких не мала нічого спільного із боротьбою за свободу України.

Матеріали підготував Віктор ШПАК, "Урядовий кур'єр"