Музеї завжди асоціювались із тишею і спокоєм. Часи змінюються. Нині там, як і скрізь, вирують пристрасті. І дедалі частіше постає запитання: «Крім нас, це ще комусь треба!?»

Нині порушують питання щодо соціальної ролі музеїв, перегляду форм і методів роботи тощо. Актуально? Так. В умовах ринкової економіки музеї, крім того, повинні вчитися заробляти. Звісно, під один гребінець не можна причісувати класичні і сучасні заклади. Хоча проблеми в них ідентичні.

І кожна потребує комплексного розв’язання. Спрямовувати й організовувати такий підхід має держава. Чи відчувають це працівники культури і споживачі їхнього доробку?

— Розв’язуючи наболілі питання, — ділиться думками художник, науковий працівник Інституту проблем сучасного мистецтва Національної академії мистецтв Олександр Клименко, — треба виходити з того, що останніми роками в державі культурою і духовністю влада нехтувала. Якби цього не трапилось, не було б і нинішніх трагічних потрясінь.

— Були депутати Верховної Ради, — додає заступник директора Київського національного музею російського мистецтва Катерина Ладиженська, — які твердили: «Що культура: скигління багато, а вовни мало».

Відкрийте дитині дивосвіт

Тим часом, вважають професіонали, музеї не можуть бути поза реаліями життя. Саме через них можна і треба впливати на виховання толерантного суспільства. За словами Олександра Клименка, енергію ненависті, яка взяла гору, вони мають трансформувати в добро через пізнання відвідувачами світу художників. Тому навіть тепер потрібні виставки для перетворення негативних емоцій на позитивні.

Музейні працівники з ностальгією пригадують часи, коли на виставки до столичних залів привозили дітей з усієї України. Тепер цього немає. Майже не водять класів і київські вчителі: клопоту багато, а працю педагогів ніхто не стимулює.

Катерина Ладиженська каже, що «коли ми влаштовуємо виставки за кордоном, глядачів дуже багато. Вони надсилають відгуки. В Україні цього немає останніми роками. Дорослі не йдуть і уже не прийдуть на зустріч з прекрасним. Держава і всі ми маємо подбати, як долучати дітей до світу мистецтва».

Директор літературно-меморіального музею Михайла Булгакова Людмила Губіанурі розповідає, що вони керуються принципом: «Якщо самі собі не допоможемо, нам ніхто не зарадить». Тож практикують такі форми роботи, щоб у залах було цікаво навіть тим, хто ніколи не читав Булгакова. І спонсорів знаходять, адже на ремонт 125-річного будинку від держави не отримали жодної копійки.

Проте в кожному музеї свої особливості й можливості. В гонитві за прибутком не слід збиватися на шлях перетворення класичного музею на одну галерею. В пошуках форм і методів роботи аж ніяк не можна опускатися до рівня неосвіченого  відвідувача. Навпаки — треба зберегти все для того, аби відвідування музею будило думку, збагачувало людину духовно. Отже, розпочинати треба з дітей, виховувати у них потребу вбирати в себе досягнення культури.

Ініціатива без крил, як парус без вітру

А в мене стоїть перед очима будинок у Лемешівці на Київщині, що руйнується, занедбана каштанова алея, яка веде до залишків ставка, багатовіковий дуб… Тут був Тарас Шевченко, відчував миттєвості щастя. Тут написав «Садок вишневий коло хати». Ця пам’ятка уже зникла б, якби не місцевий учитель-пенсіонер Петро Гаркуша. Ентузіаст як може, все те береже. Більше того, створив унікальний сільський музей Великого Кобзаря. Він особисто і місцева сільська рада неодноразово зверталися до обласної ради, Міністерства культури з проханням хоча б відновити покрівлю на музеї. Марно.

Здавалось, хоча б у дні підготовки до 200-річчя Великого Кобзаря чиновники звернуть увагу на безцінну пам’ятку нашої історії. А Лемешівка могла б посісти в туристичній Шевченкіані особливе місце.

Цей приклад — один із багатьох. Скажімо, впав дах будинку, де жила Ольга Кобилянська, а це пам’ятка всесвітнього значення. А скільки гине нині сільських музеїв місцевого значення!

Першими схаменулися на Кіровоградщині, де громадськість започаткувала рух на підтримку сільських музеїв. Ініціативу підтримав Національний музей народної архітектури та побуту. Кіровоградську хату спільними зусиллями відкрили у Пирогові. Але всі музеї не звезеш туди. І в цьому немає потреби, їхнє місце на рідній землі.

Кіровоградська ініціатива — не регіональна. Вона мала стати загальнонаціональною. Та без підтримки залишилася парусом без вітру. Петро Гаркуша і такі, як він, ентузіасти — наодинці з проблемами. Якщо влада не повернеться обличчям до сільських музеїв, Україна втратить пласт культури, який ентузіасти збирали й оберігали сотнями років.

Тож чи проляже екскурсійний маршрут з Києва до Лемешівки, де Шевченко був щасливим, — питання вікрите.