Четвертокласниця Діана Алексейчук 1 вересня знову сіла за шкільну парту, проте вже не в рідному Краматорську, а в Тернополі. До західного міста вона прибула зі своєю родиною не з власної волі, а через війну. За три місяці, твердить Діанка, вона вже звикла до нового місця проживання, знайшла собі чимало друзів, а от до міста свого народження неодмінно повернеться.

Віночок дитячих мрій

У Тернополі Діана навчатиметься в обласній експериментальній школі мистецтв імені Ігоря Герети. Педагоги, окрім того, що надають знання як у будь-якій загальноосвітній школі, тут працюють за індивідуальними планами з обдарованими дітьми. Приїхавши в травні до Тернополя, Діана з батьками побачили вивіску саме цього навчального закладу — і їй захотілося стати ученицею школи мистецтв. Дівчинка дуже любить малювати, її роботи неодноразово виставлялися в Центрі позашкільної роботи у Краматорську, де вона займалася образотворчим мистецтвом. Але чи не найбільше Діані подобається співати! Про все це вона розповіла, переступивши поріг нової школи. Однак бажання виявилося замало, треба було, як вимагають умови вступу, скласти ще й вступні іспити. Впоралася, показавши до того ж «високі бали».

Першого вересня в новій школі Діанка заспіває на урочистостях, звісно, про Перший дзвоник. І це буде не перший її публічний виступ у Тернополі. Нещодавно дівчинка разом з юними представниками доброчинної організації «Українська родина» відвідала поранених українських вояків у львівському госпіталі. Заспівала для мужніх і хоробрих наших солдатів пісню «Віночок», а як подарунок отримала від них щирі оплески під скандування: «Молодець!»

Є в Діанчиній пісні такі рядки: «Я сплету із барвінку віночок, жовту стрічку казкову вплету, у дніпровський жагучий таночок його кину, як мрію святу». Нині для неї найбільшою мрією є, безперечно, встановлення миру та спокою на Донбасі, де залишилася її домівка, дідусі, бабуся. Вона неохоче розповідає, як часто посеред ночі в Краматорську прокидалася від пострілів, звуки яких доносилися через вікна, як лякалися на міських вулицях озброєних бойовиків. Її молодша сестричка Єва, навіть приїхавши до Тернополя, спершу жахалася міліціонера з кобурою.

 Діана мріє й надалі малювати та співати. Без пісні вона просто не може. Здається, більше співає, ніж розмовляє. Одного разу дівчинка вийшла на центральну вулицю Тернополя, й поки мама купувала продукти, почала співати. Саме тоді повз йшла голова доброчинної організації «Українська родина» Ірина Найдух. Зупинилася, надто вже сподобався спів. Звернула увагу, що біля дівчинки немає ні капелюха, ні скриньки, які часто перед собою виставляють жебраки. Поцікавилася: звідки, з ким дівчинка тут перебуває, й залишила номер телефону для її матері. За два дні пролунав дзвінок. Так і стали переселенці з Краматорська членами цієї благодійної організації. Додам, що «Українська родина» існує вже двадцять років. Її мета — соціальний захист, моральна та матеріальна підтримка, духовний розвиток. До складу цієї структури входять діти-сироти та їхні опікуни,  багатодітні родини, самотні люди похилого віку, інваліди. 

Перед початком навчального року в «Українській родині» традиційно проводять свято школярика. Діанка отримала у подарунок портфель, необхідне шкільне приладдя. Папку дошкільника із зошитами, ручками, фарбами, альбомами, фломастерами, книжкою казок й іншими речами вручили також її молодшій сестричці Єві, яка, до речі, з вересня відвідуватиме один із тернопільських дитсадків. Про такі дарунки для дівчаток подбала Ярослава Татарнюк з канадського міста Ванкувер. Приємно дуже, що пані Ярослава навіть у поважному віці через «Українську родину» багато років поспіль активно допомагає українським діточкам, які обділені долею.

Діана, Єва Алексейчук і Віталій Івченко з Краматорська спілкуються з головою доброчинної організації «Українська родина» з Тернополя Іриною Найдух. Фото автора

Радість принесе Зоряна

Познайомився я з цією родиною переселенців зі сходу на святкуванні Дня Державного прапора у Тернополі.  Діана та Єва прийшли у центр міста разом з їхнім вітчимом Віталієм Івченком. Доля цього чоловіка тісно пов’язана з іншим містом на Донбасі, яке пережило страшні випробування, — Слов’янськом. У місцевому педагогічному університеті він отримав диплом учителя української мови та літератури. А от викладав ці предмети та світову літературу вже у Краматорську в будівельному училищі. Каже, що свідомо вибирав саме такий фах, бо «прагнув донести своїм краянам красу української мови, гадав, що буде у такий спосіб корисний Україні». Він виріс в українській родині, був активістом однієї з проукраїнських організацій у своєму місті. До рук сепаратистів і терористів потрапила база даних цієї організації, а отже переслідувань було не уникнути.

До того ж надто ускладнилася тоді, у травні, й сама ситуація в Краматорську. З вагітною дружиною вирішили залишити Донбас та оселитися на Західній Україні, що «ближче за станом їхньої душі». Прочитали оголошення, що одна сім’я з Тернополя на час своєї відпустки готова надати власне помешкання переселенцям зі сходу країни. І великою родиною молода пара з двома дітками, батьками та бабусею дружини рушили до Тернополя. Про тернополян відгукуються якнайкраще, кажуть: допомагають їм, як можуть.

Очільник «Української родини» Ірина Найдух звернулася до голови облдержадміністрації Олега Сиротюка, і влада поставилася з великим розумінням до проблем родини переселенців.  І ось кілька днів тому Віталій Івченко оселився зі свою сім’єю в соціальному гуртожитку, де їм надали дві кімнати, хоча й «невеличкі, але зручні, з ремонтом, новими меблями». Якби ще вирішити пану Віталію другу важливу проблему — підшукати роботу, то було б узагалі чудово. Наразі чоловік підпрацьовує на ринку, по суті вантажником. Звісно, на облік у центрі зайнятості став, звертався до місцевого управління освіти, залишив резюме у кількох навчальних закладах, десь навіть пообіцяли посприяти. Сподівається, що все буде гаразд.

З молодою сім’єю мешкає мати дружини, а для старенької бабусі знайшовся притулок у геріатричному пансіонаті, що неподалік обласного центру. Тесть та батьки пана Віталія повернулися до визволених рідних місць, добре, що їхні помешкання майже не зазнали пошкоджень. Сам же Віталій Івченко нині в очікуванні надзвичайно приємної події — дружина Світлана має народити. Знають, що буде це знову донечка. Навіть ім’я їй уже вибрали — Зоряна. «Вона має принести нам сподівання на краще, радість і світло», — ділиться думками Віталій. Тож хай їм усім буде зоряно, а отже, щасливо та спокійно живеться в рідній Україні!